Машинний переклад, перевірка триває. Будемо раді виправленням.
Життя святого Мартина · Розділ I
Чому святе життя варте більшого, ніж слава Гектора чи Сократа
Багато людей, одержимих світськими науками й жагою престижу, переконали себе, що зможуть увічнити власне ім’я, написавши біографію славетних постатей. Щоправда, вічності ці зусилля їм не дали, але принесли дещицю того, чого вони прагнули: з одного боку, вони залишили по собі у світі пам’ять про своє ім’я, хоч як мало це важить; з іншого — розповідаючи про життя видатних мужів, вони пробуджували в читачів велике бажання наслідувати ці приклади. От тільки ніщо з цього не допомагало осягнути справді щасливе й вічне життя.
Що доброго, зрештою, дала їм слава їхніх книжок, приречена зникнути разом із цим світом? І що здобули наступні покоління, читаючи про битви Гектора чи філософські бесіди Сократа? Хотіти їх наслідувати — уже нерозумно; не чинити цим ідеям рішучого опору — справжнє безумство. Оскільки вони міряли людське життя лише тим, що робиться тут, на землі, то покладали надію на легенди й віддавали свої душі могилі. Вони вірили, що досить вижити в людській пам’яті, тоді як справжньою метою людини має бути пошук вічного життя, а не вічної слави — а його здобувають не письмом, не війною і не філософуванням, а життям праведним, добрим і вірним Богові.
Ця помилка, яку книжки передавали з покоління в покоління, була така могутня, що спонукала безліч людей наслідувати то цю порожню філософію, то цей фальшивий ідеал войовничої хоробрості. Саме тому я вважаю, що цілком варто написати біографію справді святого чоловіка — такого, що може в майбутньому надихати інших. Хтозна, чи, прочитавши її, багато хто не відчує поклику до справжньої мудрості, до служіння Богові й до праведного життя. Роблячи це, я думаю й про власне добро: я не сподіваюся зажити слави серед людей, а чекаю від Бога тривкої нагороди. Бо хоч я сам і не зумів жити так, щоб бути прикладом, я принаймні зробив те, що було в моїх силах, аби люди дізналися про того, хто справді заслуговує на наслідування.
Отже, я почну розповідати про життя святого Мартина і покажу, ким він був і до того, як став єпископом, і після того, як очолив свою єпархію. Звісно, мені не вдалося дізнатися про все, що він зробив: події, свідком яких був лише він сам, лишаються таємницею, бо Мартин ніколи не шукав похвали і, якби це залежало тільки від нього, волів би приховати всі свої добрі вчинки. Власне, навіть із того, що дійшло до моїх вух, я багато пропустив, бо вважав, що досить вибрати найяскравіші моменти — зокрема й для того, щоб не втомити читача надміром випадків. Я прошу читачів лише довіряти написаному тут і бути певними, що я не поклав на папір нічого, чого спершу якнайретельніше не перевірив. Якби я мав хоч якісь сумніви, то радше змовчав би, ніж говорив неправду.
У цьому вступному розділі Сульпіцій Север звертається безпосередньо до освіченої публіки Римської імперії. У римській школі IV століття вся освіта оберталася довкола двох великих орієнтирів: воїнського епосу Гомера, який уособлював Гектор, троянський герой «Іліади», і грецької філософської традиції, яку уособлював Сократ.
Протиставляючи їм Мартина, Сульпіцій починає маленьку культурну революцію: він пропонує замінити героя війни й античного філософа новим взірцем людини — людиною віри, яка вступає до coelestis militia, «небесної військової служби». Зверни увагу й на зобов’язання наприкінці розділу: як колишній адвокат, звиклий доводити факти в суді, Сульпіцій ручається, що вмістив лише розповіді, зібрані від надійних очевидців або почуті з вуст самого Мартина.