Машинний переклад, перевірка триває. Будемо раді виправленням.
Життя святого Мартина · Розділ XXVII
Завершення: Світле обличчя і відповідь заздрісним єпископам
Ніхто ніколи не бачив, щоб Мартин розгнівався, ніхто ніколи не бачив, щоб він не володів собою, був пригнічений смутком чи заходився від сміху: він завжди був тим самим спокійним чоловіком, на обличчі якого відбивалася така світла радість, що здавалося, ніби він уже живе понад людським станом. На його вустах було лише ім’я Христа; у його серці було місце тільки для доброти, миру й співчуття. Часто він навіть плакав над гріхами тих, хто поза очі казав про нього найпідліше і хто — тоді як він тихо жив у своєму кутку, нікому не чинячи зла, — жалив його отруйними гадючими язиками.
Правду кажучи, ми й самі знали декого з цих людей, сповнених заздрості до його життя та його непорочності, — людей, яким було ненависно бачити в Мартині чесноти, яких вони самі не мали і яких не мали відваги наслідувати. А найсумніше й найганебніше — аж боляче це писати! — те, що ці нечисленні гонителі майже всі були єпископами! Але нема чого називати тут їхні імена, хоч скільки б вони гавкали довкола нас: цілком досить, щоб той із них, хто прочитає ці сторінки й побачить, що шапка якраз на нього, згорів від сорому; бо якщо він зчинить крик і розлютиться, то сам-один зізнається, що йшлося про нього, — тоді як ми, можливо, мали на думці когось зовсім іншого!
А втім, якщо знайдуться такі люди, які зненавидять і нас за те, що ми боронимо такого чоловіка, як Мартин, ми приймаємо цю ворожість як честь. Я цілком певен, що ця книжечка принесе радість усім добрим людям щирої віри. Що ж до інших — якщо хтось читатиме ці сторінки з лихою волею й невірою, нехай розбирається із власним сумлінням. Моє ж сумління цілком спокійне: я написав цю книжку, спонукуваний лише певністю в тому, що з’ясував, і любов’ю до Христа; я переповів добре засвідчені факти й сказав правду. І дуже сподіваюся, що Бог приготував нагороду не тільки тим, хто прочитає цю історію, а насамперед тим, хто дасть їй торкнутися свого серця й повірить.
Ми дійшли до останнього рядка твору Сульпіція Севера — і тут є один надзвичайний факт: коли Сульпіцій відкладає перо наприкінці цього розділу XXVII, у перші місяці 397 року, святий Мартин іще живий!
Ось чому ці останні розділи говорять про нього в теперішньому часі: книжка народилася як палкий захист Мартина від світських єпископів Галлії, які зневажали його в коридорах влади. Зверни увагу на тонку іронію останнього випаду, гідну великого судового адвоката: Сульпіцій не пише імені жодного заздрісного єпископа, тож якщо хтось із них, прочитавши книжку, прилюдно запротестує, то сам на очах у всіх приміряє цю шапку на себе!